Not every day is a shooting day.
Some days are quiet. Repetitive. Administrative. A little uninspiring.
I edit. I answer emails. I plan. I overthink.
And yes I also have days that feel very ordinary.
But I keep a few rituals that reset everything.
Taking care of my skin is one of them. It’s the pause. The recharge. The visible shift in the mirror that reminds me I’m still in my body, not just in my to-do list.
The glow. The lift. The clarity.
That subtle but real wow effect.
Grateful for @_in_shine_cz for making even my most low-key days feel elevated
#vilife #violetmood #praha #artistlife #artist
A weekend in Rome.
And if you’re already in Rome, the Vatican inevitably pulls you in.
I’m not a deeply religious person, but I’ve always believed in the power of places in their history and in the feeling you carry with you when you enter them. The dream of seeing the Vatican has lived in me for as long as I can remember. And this year, it finally came true.
I don’t know whether it was a coincidence or fate, but this year Pope Francis opened the Holy Door of St. Peter’s Basilica a door that is usually sealed and opened only once every 25 years during the Jubilee.
And today’s service was led by Pope Leo XIV himself. Accidental or not everything happened exactly when it was meant to.
On the flight back, I heard a familiar phrase one I had heard many times before. But today it resonated differently:
“Put your own mask on first, then help others.”
It felt like the exact answer I had come for.
It doesn’t matter how the story of this day ended I received more than I expected.
Rome for the weekend? Say less.
Good vibes, my people, pizza on point, and the city lookin’ unreal.
Catch flights, eat carbs, live your best life.
#vi #romaweekend #violetmood #romaitaly
Just me. Just today. Just… random.
No big story.
No deep caption.
No reason, really.
Just a frame of today — whatever that means.
A little messy, a little magic.
Unfiltered mood. Make of it what you will.
#praha #vigor #vi #mood #violetmood #selfportrait #randomday #artistlife #visualjournal #praguemuse #portraitvibes #justbecause
Іноді те, що ми бачимо, не зовсім реальне, не зовсім справжнє. Те, що всередині, часто недоступне нікому.
Але мені пощастило: я бачу більше, ніж потрібно. Настав час побачити те, що приховано.
Дякую моїй команді, яка досягла цієї глибини і змогла не лише побачити, а й зафіксувати це.
«Ми живемо одночасно у двох світах: внутрішньому світі наших думок і зовнішньому світі людей, місць та подій.» — Джон Кехо
Sometimes, what we see isn’t entirely real or genuine. Often, what’s inside remains inaccessible to others.
But I’ve been fortunate to perceive more than most.
Now, it’s time to unveil the hidden.
Grateful to my @_suadada@augusta_in_art for delving deep and capturing not just the vision, but its essence.
«We live simultaneously in two worlds: the inner world of our thoughts and the outer world of people, places, and events.» — John Kehoe
Кожна зйомка – це відбиток моєї душі.
Ця фотосесія – одна з тих, де моя команда змогла показати мене саме такою, якою я бачу себе, передаючи мій внутрішній стан без прикрас.
«Очі: архів без слів»
Вони — брама між видимим і невимовним.
Око, намальоване аквареллю, розпливається в синій безодні: золоті прожилки, немов карта зниклих міст. Воно не відповідає на питання — лише натякає.
*Скільки світанків воно вберегло? Скільки півночей перетворило на шепіт?*
А ось Опера Гарньє: мармурові погляди статуй, що століттями слухали, як людські голоси піднімаються до куполів. Кажуть, будівлі теж мають очі. Вони вдивляються у тих, хто проходить повз, зберігаючи історії в тріщинах позолоти.
Мої очі — не дзеркало. Вони — палітра, де змішуються світло і таємниця. Іноді я ловлю себе на думці: чи не через них у світ просочується те, що я приховую за словами? *Чи може, навпаки — саме вони вчаться мовчати, коли губи говорять?*
...Ми всі — архівариуси власних всесвітів.
Очі — єдині сторожи, що не втрачають ключів.
“Eyes: An Archive Without Words”
They are the gate between the visible and the unspeakable.
A watercolor eye dissolves into cerulean depths—golden veins like maps to sunken cities. It does not answer questions, only murmurs them.
*How many dawns has it absorbed? How many midnights have dissolved into whispers?*
Here, the Opéra Garnier: marble gazes of statues that have listened for centuries as human voices rise to vaulted ceilings. They say buildings, too, have eyes. They watch those who pass, hoarding stories in the cracks of their gilded skin.
My eyes are not mirrors. They are palettes where light and secrecy blend. Sometimes I wonder: Do they leak into the world what I bury beneath words? *Or do they, instead, learn silence when lips dare to speak?*
…We are all archivists of our own universes.
Eyes—the only keepers who never lose their keys.
Special Thanks
@augusta.in.august , @_suadada
Well, hello, 35!
Раніше я ніколи не підбивала підсумки року, бо здавалося, що нічого підбивати. Але цей рік пролетів так швидко, був таким насиченим і водночас важким, що він заслуговує на особливу увагу.
Чесно кажучи, попри всі події, це був найкращий рік у моєму житті. Це рік, який ламав і будував мене наново, знищував і давав надію. Він був складним, але й надзвичайно важливим. І я хочу сказати йому «Дякую» за всі безцінні уроки, які він мені подарував.
Дякую за кожну перемогу і кожну невдачу. За людей, яких я зустріла — тих, хто підтримував і надихав, хто був поруч у моменти радості та смутку.
Дякую за те, що він нагадав мені цінність сім’ї та за той скарб, який вона мені дарує.
Я вдячна за кожен день цього року. Незважаючи на труднощі, він наблизив мене до самої себе, зробив сильнішою і допоміг зрозуміти, чого я хочу від життя.
І так, корона тут не просто так. Вона нагадує мені про все, через що я пройшла, що досягла і наскільки я виросла.
Наступний, будь добрішим, але я готова!
Special thanks for my portrait:
@_suadada & @augusta_in_art
