Ira Fingerova

Дебютна книжка української письменниці та лікарки Ірини Фінгерової (fraudoctor) вийде друком в Німеччині 20 лютого 2026 року. Роман під назвою Zugwind (у перекладі – “Протяг”) вже можна передзамовити. Вихід роману української письменниці вперше саме німецькою мовою – не лише особистий дебют авторки, а й майже прецедент для української літератури в Німеччині. Книгу українки публікує одне з провідних німецьких видавництв Rowohlt. Презентації Zugwind відбудуться ▪19 лютого в Берліні (Autorenbuchhandlung, Berlin, Else-Ury-Bogen 599-601, 10623) та ▪20 лютого - в Дрездені, @ukrhaus_dresden . Назва “Протяг” є метафорою роману. Його головна героїня – поетка і лікарка з Одеси Міра Цейман – прокидається 24 лютого і усвідомлює: за її плечима – еміграція, народження дитини в маленькому німецькому містечку, робота лікаркою під час пандемії, досвід самотності, виснаження й адаптації. Перші півтора року повномасштабної війни письменниця активно волонтерила: допомагала госпіталю у Вінниці, організовувала постачання хірургічного обладнання, брала участь у благодійній виставі в Одеській опері, писала тексти для швейцарських та німецьких видань, щоб збирати кошти. Саме головний редактор Süddeutsche Zeitung, до якої вона дописувала, побачив у текстах Фінгерової потенціал книжки і познайомив авторку з літературною агенткою. Напередодні Ляйпцизького книжкового ярмарку та розіслала рукопис до 20 видавництв – і вже через день отримала п’ять пропозицій співпраці. Авторка розповіла, що написання роману далося їй дорогою ціною: повноцінна робота, маленька дитина, біль пацієнтів, волонтерство й нічне письмо призвели до виснаження та проблем зі здоров’ям. Проте вона не шкодує і переконана: книжка не дозволить забути, що війна триває, допоможе німецькому читачеві чітко відрізняти Україну від Росії й спонукатиме до підтримки України. “Я свідомо не кричу про наш біль. Люди не здатні витримувати надмір драматизму – вони тоді захищаються. Тому в книзі багато іронії, життєвих деталей. Вона місцями навіть легка – і саме завдяки цьому вдаряє під дих, коли ти цього не очікуєш”, – підсумовує письменниця. Більше читайте на сайті amalberlin.de #zugwind #літературанімецькою #українськаписьменн

Сьогодні в Die Zeit (друком і онлайн) вийшов мій великий есей + інтерв’ю з українськими військовими, які три роки були в російському полоні. Вийшов під назвою «Доповідь з пекла». Мені відмовили багато медіа, бо текст дуже мрачний. Після місяця правок, розмов із редакторами і скорочення майже вдвічі він все ж вийшов у Die Zeit. Я намагалася писати так, щоб було багато алюзій на німецький досвід, літературу і культуру. Щоб текст потрапив у серце і культурний код. Щоб люди не ідеалізували і розуміли, з чим мають справу. З великим і банальним злом, якому не можна дати дорогу. Поки писала, читала Шаламова, частково «Архіпелаг ГУЛАГ» і Віктора Франкла. Це дуже чесне і дуже важке інтерв’ю. «Чи намагались ви якось святкувати день народження?» «Так, давали іменнинику найбільший шматок хліба» «А були людяні серед охоронців? Хоч один? І ще це спроба аналітичного розбору, чому це не просто «війна Путіна» — популярна думка в Німеччині. Чому існує колективна відповідальність і як із цим жити? Не знаю, як вийшло. Не знаю взагалі чи мала право про це писати. Але написала, бо треба про це говорити, безжально і детально.

Vorstellungspost ✨ Deutsch — im Karussell ➡️ Що за фрау Фінгерова? Письменниця з Одеси. Лікарка з Дрездена. «Протяг»/ “Zugwind” - мій третій роман і перший, що вийшов німецькою мовою. Я живу в Німеччині вже сім років - з чоловіком і донькою. Шість років я вивчала медицину в Одесі і два роки працювала сімейною лікаркою (інтернатура). Після переїзду до Німеччини довелося знову складати державні іспити й починати спочатку. З 2020 року я працюю лікаркою в Німеччині та проходжу спеціалізацію з загальної медицини. Останні шість місяців я працювала в дитячо-юнацькій психіатрії. І тепер - свідома пауза. Хочу дати собі час на писання. Хочу сповільнитися. Подивимось, як довго вона триватиме - бо ідея нового роману вже є 😉✨ Моє життєве кредо: світ відкритий 24/7. Я люблю маленькі пригоди, хороші книжки, поезію в повсякденності, чорний гумор і спонтанність. За фото дякую/ Danke für das Foto @iv_herm

Я пишу текст до 14го лютого для великого німецького медіа ;) Мені вже давно здається, що європейці втомилися від нашої війни (бо саме так вони часто її сприймають). Тому я розповідаю легкі, веселі історії, після яких чомусь з’являється ком у горлі (а іноді навіть хочеться задонатити). Я думаю, що блекаут в Берліні це - гарна можливість поговорити про війну, критичну інфраструктуру і те який крихкий насправді наш світ. Адже будь-які політичні прогнози працюють гірше, ніж історія умовної жінки з двома дітьми, яка просто хоче людського щастя — такого, з яким можна себе ототожнити. Для емпатії треба мати змогу уявити досвід іншого. Проте війна - це досвід, який неможливо уявити. Тому я хочу написати літературний репортаж про блекаут в Одесі. Про побут, про життя, про те, як у найтемніші часи знаходиться світло - у людяності, підтримці, і навіть романтиці посеред тотального хаосу. Текст вийде десь біля 14го лютого і я думаю може викликати резонанс. Прошу вас про допомогу, мої дорогі друзі з Одеси. Розкажіть про свій досвід блекаутів. Я з радістю візьму у вас інтерв’ю (можна анонімно) й інтегрую ці історії в розповідь про те, як у цьому крихкому світі завжди є місце для дива. Я не хочу романтизувати війну. Але хочу показати, що радіти життю можливо попри все - і українці, на жаль, стали в цьому справжніми фахівцями. Ну і хочу торкнутися теми того, як проблеми можна вирішувати оперативно, а не за тиждень, як це сталося під час блекауту в Берліні. Український досвід показує, що швидка реакція, горизонтальна координація та ініціатива здатні працювати навіть у суперкритичних умовах. Якщо у вас є контакти фахівців у цій сфері (Координатори критичних об’єктів лікарні, пологові будинки, водоканал, тепломережі, енергетики ДТЕК, волонтери, які координували допомогу на місцях) - з радістю прийму рекомендації. На крайняк звісно можу полазити в Threads, але буду дуже вдячна за ваші історії!

Zweifeln ist mein liebstes Hobby. „Ja, aber …“ ist mein Lieblingsspiel. Vor allem wegen der Dissonanz zwischen dem, was ich will, und dem, was ich wollen soll. Es ist peinlich, einfache Dinge zu wollen, wenn man so unfassbar tiefgründig ist. Geld, Gesundheit, Sex und einfach in Ruhe gelassen werden. Es gibt schließlich Wichtigeres auf der Welt. Im Moment ist mein einziger Weg, die Verbindung zu mir selbst wiederzufinden: Protest. Und gerade fühle ich die Kraft, klare Schnitte zu machen ;) Ich arbeite bis Ende Februar im Krankenhaus, danach widme ich ein Jahr dem Schreiben. Jahrelang habe ich die Literatur für die Medizin zurückgestellt. Jetzt wird es anders sein. Ich habe das Recht, die Welt nicht zu retten, nicht produktiv zu sein, langweilig zu sein und mein Handy stumm zu schalten. ⸻ 🇺🇦 Сумніватися - моє улюблене хобі. «Так, але…» - моя улюблена гра. Переважно через дисонанс між тим, чого я хочу, і тим, чого я хочу хотіти. Соромно хотіти простих речей, коли ти такий нестерпно глибокий. Грошей, здоровʼя, сексу і щоб тебе просто залишили в спокої. Бо у світі є важливіші речі. Поки що мій єдиний спосіб повернути зв’язок із собою - це протест. І зараз я відчуваю силу рубати з плеча. Тому… Я працюю в лікарні до кінця лютого, а потім присвячую рік письменництву. Я роками просила літературу посунутися заради медицини. Тепер хочу інакше. Я маю право не рятувати світ, не бути продуктивною, бути нудною і ставити телефон на беззвучний. Foto @iv_herm

Danke, 2025. Dieses Jahr war unglaublich schwer. Dieses Jahr war unglaublich schön. Das Jahr, in dem Sarah eingeschult wurde. Das Jahr, in dem Pascha und ich 10 Jahre als Familie gefeiert haben. Das Jahr, in dem ich meinen Roman beendet habe und das Jahr, in dem ich den Verlag meiner Träume gefunden habe. Das Jahr, in dem ich zweimal in Odesa war und so viel Meer gesehen habe, wie meine Augen für einen optimistischen Blick auf das Leben brauchen. Das Jahr, in dem ich trotz aller Schwierigkeiten nach Odesa gefahren bin, um für meine Oma eine Party zu ihrem 95. Geburtstag zu organisieren. Und das Jahr, in dem wir sie auf dem jüdischen Friedhof in Odesa beerdigt haben.Als ich einen Stein auf das frisch ausgehobene Grab legte, spürte ich, dass sie in Frieden gegangen ist. Das Jahr, in dem ich meine Freunde aus der Kindheit gesehen habe. Sie waren zufällig zur gleichen Zeit in Odesa wie ich, obwohl sie am anderen Ende der Welt leben, oder sie waren auf der Durchreise in Dresden. Das Jahr, in dem ich zweimal im Krankenhaus Patientin war und einmal angefangen habe, im Krankenhaus zu arbeiten. Das Jahr, in dem meine Ära in der Praxis zu Ende ging (es ist Zeit weiterzugehen und eine Weiterbildung zu machen). Das Jahr voller Spontanität, Reisen, Auftritte und guter Bücher. Das Jahr, in dem ich mir kaum erlaubt habe zu fühlen und zu verarbeiten, sondern mit wahnsinniger Geschwindigkeit allen sich erfüllenden Wünschen entgegengerannt bin. Aber nicht so, wie ich es mir vorgestellt habe, und nicht zu dem Zeitpunkt. Das Jahr, in dem ich beschlossen habe, langsamer zu werden und keine Angst mehr zu haben, etwas zu verpassen. Das Jahr, in dem ich verstanden habe, dass ich mir alles erlauben darf, was ich will. Jetzt bleibt nur noch, die Fähigkeit zu schleifen, ehrlich mit mir selbst zu sein — wie Hornhaut mit einem Bimsstein von den Fersen zu reiben. Verhärtete Haut, Staub in den Augen, Erfolgserfolg. Zum Teufel damit ;) Ich will Platz im Kopf und im Herzen. Und ich erlaube mir, ihn mir zu nehmen.

Цей рік був неймовірно складним. Цей рік був неймовірно прекрасним. Рік, у який Сара пішла до школи. Рік, у який ми з Пашею святкували 10 років як сім’я. Рік, у який я дописала роман і рік, у який знайшла видавництво своєї мрії! Рік, у який я двічі була в Одесі й бачила стільки моря, скільки потрібно моїм очам для оптимістичного погляду на життя. Рік, у який, попри всі труднощі, я рванула до Одеси, щоб влаштувати бабусі вечірку на честь її 95-річчя, і рік, у який ми ховали її на єврейському кладовищі в Одесі, і коли я поклала камінь на свіжовикопану могилу, я відчула, що вона пішла з миром. Рік, у який я бачила всіх своїх друзів юності. Вони опинялися в Одесі тоді ж, коли й я, хоча живуть на іншому кінці світу, або заїжджали проїздом до Дрездена. Рік, у який я двічі лежала в лікарні і один раз почала працювати в лікарні. Рік, у якому було багато планів, подорожей, виступів і хороших книжок. Рік, у якому я зовсім не дозволяла собі переживати й проживати, а лише неслася з шаленою швидкістю назустріч усім своїм бажанням, що збувалися так неминуче що я нічого не могла з цим зробити. Наче я потрапила в центр чорної діри, де абсолютно всі мої бажання здійснюються, але не так, як я собі уявляла, і не в той час. Рік, у якому я вирішила (приблизно вчора), що сповільнююся і не боюся щось пропустити. Рік, у якому я зрозуміла, що дозволяю собі все, чого хочу. Залишилося лише шліфувати навичку бути з собою чесною. як відтирати пемзою шкіру з п’ят. Загрубілий епідерміс, пил в очі, успішний успіх. Та ну його до біса. Я хочу повільно розвішувати білизну у дворі на мотузках, щоб вона хрумтіла від свіжості, грати в уно з Сарою стільки разів, поки їй не набридне, встигати читати ті книжки, які я купую, і довго пити каву зранку. Я хочу місця в голові й у серці. І дозволяю собі його взяти. З новим роком!

💨 „ZUGWIND“ – ein Roman über das Leben im Dazwischen. Zwischen Medizin und Poesie. Zwischen Deutschland und der Ukraine. Zwischen Krieg, politischem Engagement und Kinderbetreuung. Mira Zehmann ist eine Jüdin aus der Ukraine. Eine Dichterin, Ärztin, Mutter, Migrantin. Sie lebt in Deutschland – sicher, erfolgreich, bemüht, ein gutes Leben für ihr Kind aufzubauen. Doch ihr Herz ist in Odesa – bei ihrer Heimatstadt, bei ihrer Familie. Was bedeutet „Zuhause“, wenn du es verloren hast? Wie lebt man mit einer Sprache, die nicht die eigene ist? Wie fühlt es sich an, wenn Nachrichten aus Odesa, Haifa und Berlin alle zu deiner Realität gehören? „ZUGWIND“ ist ein Buch über starke und verletzliche Frauen, die zwischen zwei Welten stehen – zwischen Fürsorge und Erschöpfung, zwischen Empathie und Überforderung. Ein Roman über Migration, Krieg, Flucht, mentale Gesundheit, Trauer, Wut – und den Versuch, weiterzumachen. Nicht einfach so, sondern mit einem schicken Lächeln und perfekter Maniküre. 💅 💙 Für alle starken, klugen, coolen Frauen (und Männer), die wissen, wie es ist, weiterzuleben, wenn die Welt in Flammen steht. 📸 Foto: @iv_herm Odesa, 09/25

Сьогодні ранок почався з того, що я прочитала вголос уривок з «Аліси в Задзеркаллі». Пацієнтка сиділа навпроти, але не дивилася на мене. — «Я роблю шість неможливих речей ще до сніданку», — сказала я. Так робить Королева. Так зробиш і ти, Сільке. Вона ледь усміхнулася й знизала плечима. Ми домовилися, що відтепер вона щодня робитиме одну неможливу річ до сніданку. Мої колеги назвали б це експозиційною терапією. Я ж волію називати це магією сміливості. Для когось це дрібниця, але для неї — тектонічний зсув у моделі Всесвіту: запитати медсестру, якої вона боїться, «скільки тобі років», заспівати в трамваї Адель, або розповісти подругам, чому вона потрапила до лікарні. ⸻ Я дивилася, як Сільке заповнює таблицю своїх страхів кольоровими фломастерами, і думала про свої «неможливі речі до сніданку». Цього року я відчула, що зловила сингулярність — опинилася у центрі чорної діри, де неможливе стає можливим. Усі мої бажання здійснилися — і я все одно опинилася в лікарні. У бахілах. На операційному столі. Померла бабуся, я змінила роботу, яку любила, бо закінчився контракт і настав час ротації в інший фах. Життя випереджало мою здатність бігти. ⸻ Але сьогодні я зрозуміла: треба зупинитися. Я пила чай дуже маленькими ковтками й думала, що Королева з «Аліси» мала рацію: якщо повірити, що неможливі речі можливі — вони здійснюються. ⸻ П’ять років тому я годинами котила візочок з немовлям безлюдними лісами саксонського містечка, боялася піти до магазину через кляту німецьку, і навіть уявити не могла, що колись… 1️⃣ Я працюватиму в університетській клініці дитячим психіатром — німецькою! Спілкуватимуся з батьками, опікою, судом. 2️⃣ У мене невдовзі вийде роман у відомому німецькому видавництві. 3️⃣ Моя Сара — школярка, і щоранку з радістю встає о 6:30, щоб іти до школи (а я — не так радісно, щоб іти на роботу о сьомій). 4️⃣ Ми з чоловіком 10 років разом, і нам досі цікаво розмовляти одне з одним. 5️⃣ Попри все — ковід, війну, зміни й метаморфози, що перетворили мене з Ірки на Фрау Фінгерову — я не втратила зв’язку з Одесою та своїми друзями. Одеса залишається моїм місцем сили. І я завжди мріяла присвятити роман своїй бабусі й своєму місту. Так і сталося. 💛

Vor ein paar Wochen habe ich die letzten Korrekturen abgegeben – und diesen Text endlich losgelassen! Der Roman heißt „Zugwind“, und man kann ihn jetzt schon auf Deutsch vorbestellen! Ich habe drei Jahre daran geschrieben. So wie Hemingway einmal gesagt hat: „Schreiben ist ganz einfach – man setzt sich an die Schreibmaschine und beginnt zu bluten.“ Was soll ich sagen – ich habe wohl immer noch Blutarmut. Noch nie war es so schwer zu schreiben und so unerträglich, es nicht zu tun. Es ist ein Roman über den Krieg – und über das Leben. Über drei Jahre Arbeit als Hausärztin mit Menschen aus allen Ecken der Ukraine. Über ehrenamtliche Hilfe, wenn keine Kraft mehr bleibt – nicht einmal, um sich die Haare zu waschen. Über Reisen nach Odessa – kurz, wild, wunderschön. Über Gespräche mit Patient:innen, die nicht nur Medikamente, sondern Sinn suchen. Und vor allem über die Geschichte von Mira Cejman – einer Frau, die gelernt hat, Kraft aus ihrer Kraftlosigkeit zu schöpfen und keine Angst vor ihrer Verletzlichkeit zu haben. Darüber, dass der schwarze Tag ohnehin kommt – und dass man trotzdem das Leben feiern muss. Кілька тижнів тому я здала всі правки й нарешті відпустила цей текст. Роман називається «Протяг», і його вже можна передзамовити німецькою. Я писала його три роки. Писала по-Хемінгуеївськи: сідаєш перед друкарською машинкою і починаєш стікати кровʼю. Що я можу сказати — в мене досі анемія. Ще ніколи не було так важко писати і так нестерпно — не писати. Це роман про війну і про життя. Про три роки роботи сімейною лікаркою з людьми з усіх куточків України. Про волонтерство, коли сил уже не вистачає навіть на те, щоб помити голову. Про поїздки в Одесу — короткі, шалені, прекрасні. Про розмови з пацієнтами, які шукають не лише ліки, а сенс. І про нескінченний внутрішній протяг, який не дає спокою. Але передусім — це історія Міри Цейман. Жінки, яка навчилася вибудовувати силу з безсилля і не боялася своєї вразливості. Про те, що чорний день усе одно настане — і тому треба святкувати життя, яким би воно не було.

💨 „ZUGWIND“ – ein Roman über das Leben im Dazwischen. Zwischen Medizin und Poesie. Zwischen Deutschland und der Ukraine. Zwischen Krieg, politischem Engagement und Kinderbetreuung. Mira Zehmann ist eine Jüdin aus der Ukraine. Eine Dichterin, Ärztin, Mutter, Migrantin. Sie lebt in Deutschland – sicher, erfolgreich, bemüht, ein gutes Leben für ihr Kind aufzubauen. Doch ihr Herz ist in Odesa – bei ihrer Heimatstadt, bei ihrer Familie. Was bedeutet „Zuhause“, wenn du es verloren hast? Wie lebt man mit einer Sprache, die nicht die eigene ist? Wie fühlt es sich an, wenn Nachrichten aus Odesa, Haifa und Berlin alle zu deiner Realität gehören? „ZUGWIND“ ist ein Buch über starke und verletzliche Frauen, die zwischen zwei Welten stehen – zwischen Fürsorge und Erschöpfung, zwischen Empathie und Überforderung. Ein Roman über Migration, Krieg, Flucht, mentale Gesundheit, Trauer, Wut – und den Versuch, weiterzumachen. Nicht einfach so, sondern mit einem schicken Lächeln und perfekter Maniküre. 💅 💙 Für alle starken, klugen, coolen Frauen (und Männer), die wissen, wie es ist, weiterzuleben, wenn die Welt in Flammen steht. 📸 Foto: @iv_herm Odesa, 09/25

Foto: @iv_herm , Odesa, September 2025; 7 років тому я переїхала в маленьке німецьке місто й одразу завагітніла. Навіть похід на пошту чи в магазин був квестом, а єдині знайомі називали мене «дружина лікаря». Я й уявити не могла, коли котила візок порожніми вулицями й стримувала сльози від втоми та безсонних ночей, що складу державні іспити, отримаю апробацію в Німеччині, працюватиму лікаркою - і що мій роман видасть одне з найбільших німецьких видавництві він стане бестселером, про який напишуть всі німецькі важливі медіа. Іро з 2019-го, не плач. Усе вийде. Ти напишеш роман про досвід більше ніж 1000 українських пацієнтів, яких ти лікувала в Німеччині і це стане важливим документом часу. Честь для мене, що маю змогу говорити на широку аудиторію про те, що війна ще триває. Про те, як залишатися людиною в часи розлюднення. Про те, що біженство — як і міграція — це соціальна смерть. Що більшості українців потрібне не співчуття, а повернення суб’єктності. Що прийняти реальність, у якій ти була вчителькою, а тепер працюєш прибиральницею, — дуже складно. А втрату контролю легко сплутати з аритмією. Про те, що люди тікали не від бідності, а від війни. (Бо німців бентежать автівки й манікюри.) Про те, що німецька мова безжально складна. І про те, що українці вже стали частиною німецького суспільства й за ці роки встигли його змінити. Про те, що люди рвуть дупу, але для того, щоб почати працювати в Німеччині за фахом, треба подолати купу перепон. Про те, що попри біль люди знаходять сили жити далі. Про протяг, який оселився 24 лютого 2022 року в Мірі Цейман, у мені, у нас. Він дме й постійно нагадує, наскільки крихкий цей світ.