найдорожче в нашій родині те, чого не можна купити. фізично дім звісно купити можна, але відчуття в ньому — аж ніяк.
дім це більше, аніж стіни. це вулиці, по яким можна йти закритими очима, цю голоса сусідів, яких впізнаєш серед тисячі, це аромат природи, який не віднайти ніде.
мені точно не вистачить слів, аби описати усю любов цьому місцю
як я скучила, Одесо
Ніколи не хотіла сюди переїхати. Але стати «своєю» — так, однозначно.
Наша історія почалась у 8 класі. Я вперше приїхала сюди на екскурсію. Люди, архітектура, все виглядало як інша реальність. Порівняно з домом, тим більше)
13-річна я дивилась на місцеву стильну молодь і дуже хотіла бути серед них. Вільні, красиві. Хотілось навіть відстати від класу, щоб хтось подумав: я тут своя, просто йду по своїм приморським справам.
Потім були поїздки з КВНом у Затоку. Командою мали трохи часу прогулятись містом. Кожного разу один і той самий маршрут: вокзал — Дерибасівська — вокзал. Як ж було цікаво дізнатись що знаходиться за цими центральними вулицями.
і от, мені 23, пройшло 10 років, я в робочій поїздці, маю свої «приморські» справи, вже трохи маю відчуття «своєї» і все що я хочу сказати — дякую.
Собі. Обставинам. І ЗСУ — за те, що місто моєї дитячої мрії досі стоїть.
