проростати у живе
автопортрет
зі 120-го поверху пролітати вниз крізь покалічені життя, холодний бетон та крижані труби. зустрічати на шляху самотні тіла, про які дізнаються за запахом, та рештки яких побачать лише після вибивання дверей.
проростати у тепле та рідне. відчути її силу та пірнути з головою, щоб нарешті вдихати життя.
земля зберігає памʼять, земля зберігає сміх. навіть під нескінченними багатоповерхівками.
навіть із них колись проростатиме життя, проростатиме гріх, проростатиме любов.
розпочати все наново у чистому полі,
будувати весну замість мікрорайонів.
контур
четвертий день без світла та опалення. у цей час Стас Корольов і warnякання катали тур прифронтовими містами та доїхали до Одеси. суботні затори час від часу перебивали регулювальники руху та, де-не-де, пішоходи, які змійкою проходили поміж машин.
звʼязку не було і таксист змушений був висадити нас за кілька кварталів, щоб зловити хоча б 3G і завершити поїздку. на один вечір стадіон «Чорноморець» став джерелом світла, тепла та особистих історій. близько сотні людей зібралися в паркінгу, щоб почути розповіді про окупацію, втому й боротьбу за свободу. почути музику вільної країни.
десь на стінах паркінгу проступали вицвілі обличчя зіркового складу «моряків» — часів, коли номер 69 брав кожен поважаючий себе нападник, бо такий самий мав Антонов.
розрахуватись карткою за чай було неможливо, а готівки вистачало лише на дорогу додому. банкомати не працювали. власне, тоді мало що працювало.
на сцені сирого приміщення зʼявляється Антон Слєпаков — у футболці та жилетці. при -3 градусах.
«думка про те, що я думаю думку;
думка про те, що я думаю думку;
думка…»
ми стояли максимально близько до низької сцени. так благодійний концерт у паркінгу став камерним. це був перший виступ у місті біля моря з початку великої війни.
Стас Корольов із бендом стелили свій альбом, який тоді ще не був альбомом. тепер альбом є, а бенду вже немає. памʼятаю сильний холод і мовчання людей. вони просто слухали музику, яка стала єдиним цілим із віжуалом на екрані.
оплески та знову мовчання.
«поки не научимось каждий робити те, що вміє,
поки й хліба не буде…»
памʼятаю, як ми вийшли зі стадіону в темряву. телефони майже розряджені, а єдиним джерелом світла були машини на іншому кінці парку. вони створювали моторошні силуети людей — ніби це єдина картина до кінця життя. погляд у темряву.
врешті ми ледве спіймали маршрутку — одну з останніх перед комендантською. жовтий богдан понісся у темний туман.
так завершився четвертий день без світла, води та опалення. не перший і не останній.
хрущовка, зима та їбучий холод, який памʼятаю й досі.
12/22
