Перебираючи під руками вішаки, я сумлінно намагалась знайти речі за кольором зі списку: « Так, сіре, чорне, коричневе, зелене, ага. Ну все просто». Подумала я, дивлячись на свою шафу повну рожевих речей і суконь на випадок, якщо мене випадково запросять на літо на Côté d’azur і мені більше ніколи в житті не треба буде працювати.
Останні декілька років в мене хронічна мігрень. Цьому явищу нікому не вдавалось знайти жодного пояснення його прояву, тому коли я їхала в невідоме, голова почала боліти ще за два дні до jour j.
Під час нашого корпораційного процесу введення нового співробітника в деталі роботи посеред ніде, інструкції нагадували правила поводження із ртутним градусником в дитинстві: « Помилився? Ми всі вмремо». В принципі, це допомагало мої голові впевнено боліти до кінця першого робочого тижня поки моє тіло не переосмислило факт можливої небезпеки в констатацію зворотнього. Тоді мені здавалось, що це найважче на що я погоджуюсь, в професійному сенсі, в своєму житті. Я все чекала, коли ж я побіжу плакати в туалет від того, що не справляюсь. Дзвонячи мамі по телефону, як колись по приїзду в турецький готель в 18 років на свою першу студентську літню роботу. Тоді я ще не здогадувалась, що дуже скоро це місце дістане із далеких нетрів емоції, які ми рідко проживаємо в повсякденній рутині, що це буде найщиріше, найглибше і найнеймовірніше, що я коли-небудь робила.
Частина 4 із багатьох.
Пахло осінню. Ми сиділи з хлопцями на даху техніки і грали в карти. Ви коли-небудь закохувались в кожну деталь навколо?
Це була єдина в моєму житті такої краси осінь. Це була осінь, яка захоплювала дихання. Це була осінь, яка заставляла мене казати «як гарно» ще більше разів ніж зазвичай. Це була єдина осінь, яка пробирала всі сенсорні системи. Мені здається, я буду інтуїтивно шукати її в кожному новому місці.
Ця осінь будила зранку холодним туманом, проводжала на роботу тунелями помаранчевого лісу, гріла весь день помірним сонечком і проводжала багряними заходами сонця під кінець дня. Ми збирали каштани і смажили їх на грилі за 29.99 з заправки посеред паркінгу. Колеги губились в лісі поки збирали гриби під час роботи. Ми проводили вихідні за чашками з кавою і книгами. Ми святкували Геллоувін із польською Сопліцою. Ми засинали посеред лісу, дивлячись на зорі, поки десь далеко лунали звуки пострілів. Вік, це ви не спите? Це була осінь, яка пахла димом и домом, хоча ми все ще були посеред ніде і і нас там ніколи не було дому.
Частина 3 із багатьох.
— Блін, так незручно, це жах!
— Дівчата, це могла б бути проституція, тому, you know…
Для виживання посеред ніде вам знадобляться ритуали, на яких триматиметься ваша нервова й фізична система. А жарт про те, що я знову вибрала не ескорт, був одним із них.
Кожного ранку — фотографувати заправку й спостерігати зміну сезонів саме по ній. Чекати зустрічі з оленями в одному й тому самому місці дорогою на роботу. Перевіряти ціну на бензин на останньому повороті до готелю, бо дорога після роботи додому іноді могла тягнутися цілу вічність. Стежити за новими колекціями шкарпеток на заправці. Одягати раз на тиждень щось не зелене. І п’ятниця. Вести відлік днів до п’ятниці, бо п’ятниця — день Святого Місця. Хоча поляки називають його просто «Бедронкою».
Паралельно з ритуалами з’являлися й погані звички. Ще на першій ротації після роботи в Попоті всі прогнозували мені залежність від «Монстра», бо тут інакше ніяк.
Я була справжньою дорослою та незалежною жінкою, тож залежність від «Монстра» оминула мене стороною. Чого не можу сказати про «Колу».
До поганих звичок можна спокійно записати й безсенсовно ранній підйом. Зазвичай у свій вихідний, через звичку рано вставати, ти все одно прокидаєшся, коли на годиннику ще немає й сьомої. Нащупавши в напівтемряві телефон, ще раз пересвідчуєшся в новій здатності свого організму й залишаєшся в ліжку, поки на годиннику не буде хочаб 7:15. Упевнившись, що робочий автобус пунктуально о 7:00 відвіз усіх на роботу, і можна йти на сніданок у своїх улюблених піжамних штанах. Хоча, кого я обманюю, — вони давно стали моїм головним дрескодом посеред ніде.
Частина 2 із багатьох.
One year with my middle of nowhere.
Я не знаю скільки частин мені буде необхідно, щоб сказати все, що я потребую, але частин точно буде багато. Це буде мій спосіб нарешті розказати про те, про що мені інколи було важко відповісти на питання при поверненні: « Ну шо, як було?»
Серпень. Ми зістрибнули із робочого автобусу в міському центрі посеред ніде. Ноги живцем горіли у взутті, а плечі натирав робочий рюкзак — я думала ми ніколи не дійдемо до того пляжу в таку спеку. Ми сиділи з дівчатами на пірсі, з волосся нарешті стікали холодні краплі озерної води, а температура тіла і повітря почала мати хочаб кілька градусів різниці. Іра ділилась правдивими враженнями про те, що без перерви тут вже 13 тиждень і момент виходу у вікно для неї вже ніби достатньо близько.
Після Парижу приїхати в посеред ніде для мене рівнялось повній відмові від життя і цивілізації. Я завжди жартувала, що по відчуттям я повернулась десь в рік 1987. На той момент, мені було важко уявити будь-яке життя ТУТ довше вже і без того болючо важких 4 тижнів, які тягнулись цілу вічність.
— Іро, а як ти отак просто не була присутня в своєму житті 13 тижнів? Просто так змогла на так довго поїхати?
— А моє життя тепер тут
На той момент мені було цього не зрозуміти. Я відвела погляд вдалечінь краєвиду і поринула в думки. Життя? Тут? Із чого? Я думала я не витримаю тут і чотирьох тижнів, але рік потому це стало моїм життям, рутиною, домом.
Життя тут розділилось екватором на дві частини: протистояння і прийняття, життя на паузі і життя наповну посеред ніде. Відсутність соціального розподілу між робочими, дружніми і інтимними стосунками, який на початку емоційно вибивав мене із будь-якої рівноваги, дав мені зовсім інакше почуття родини рік потому.
І всього лиш дві фрази, які змінили моє життя на до і після, повноцінно описують цей рік: Il y a des jours pour, et il y a des jours contre; on s’adapte.
Частина 1 із багатьох.
