Olha Voitenko

Розмова про те, що довго дивує і болить, але нікого не хотілось виховувати. Але та як наше суспільство ніяк до цього не прийде, навіть під щоденними ракетними атаками, доводиться говорити про очевидне: Ми не можемо дозволити собі не поважати військових. Як суспільство в цілому, як кожен окремо, як установи, як сфера обслуговування, як листок на дереві чи комашка в кущі. Як люди. У нашого суспільства так багато очікувань і претензій (претензії це взагалі велика частина нашого менталітету, нажаль. Всі кожному щось винні, влада, військові, сфери різні.. а той кожен нікому й нічого). По правді ж - якщо ви не в окопі і не були там, то виражати жодних претензій до того як вас захищають і до тих, хто це робить, ви не маєте права. Ви не маєте права сказати нічого людям, які втрачають роки життя, втратили здоров'я, частини тіла, захищаючи вас. Маєте лише обов'язок подякувати. Повага до військових має бути тотальна. Безапеляційна. Суцільна. Всепоглинаюча. Так, будуть різні ситуації, військові теж люди різні, і для цього є закон і відповідальність. В США суспільство (на яке ніхто ніколи не нападав і не бомбив їх міста) не дозволяє собі не поважати військових та ветеранів - thank you for your service - говорять навіть нашим військовим, от просто чи не кожен перехожий. А що робимо ми? І чи робимо це ми? Часто є розмови про ПТСР і наслідки - а як ви хочете, щоб почувалися люди, які помирали в болоті, поки ви пили каву, а коли повернулися їм навіть ніхто не дякує? Якої реакції ви від них чекаєте? Що ще вони вам винні? Це не вони мають шукати як адаптуватись до нас, а ми до них. І якщо мені образливо оце все до сліз, то як їм? Як їм взагалі жити серед людей, яким вони так багато винні, а люди їм нічого? Військових лишилось мало. Здорових серед них 0. Бажання доєднатися до сил оборони в суспільстві, де таке ставлення, стає все менше, отже що ми будемо робити далі? Але це питання неправильне, бо воно не про те. Питання до того, які ми люди і яке ми суспільство? Ми хочемо ставлення від іноземців, хоча самі провалили цей тест на суспільство прийняття, повагу та вдячність до своїх. Зараз ця повага потрібна військовим більше ніж іноземна зброя. Бо це і є зброя.

ОСТРІВ Це була кухня, на якій люди зʼявлялися і зникали, здавалося, в найбільш несподіваний спосіб. Залазили через балкони по деревах, заходили через двері, відчинивши їх без ключа, опинялись у ній просто отак, неначе десь там був зворотний вихід із якоїсь чорної діри чи петлі часу. Так, наче це було місце притягання для зовсім невідповідних одне одному «обʼєктів», яких тягнула туди незбагненна гравітація і які, хай як це парадоксально, пасували одне одному. Якимось дивовижним і незрозумілим чином допасовуючись найменшими деталями, вони всі раптом ставали на своє справжнє місце, яке доти довго шукали в більш логічних і підхожих місцях, які, втім, абсолютно їм не пасували. Чи вони не пасували їм. #тімполініфрансуа #ольгавойтенко #видавництвостароголева

Коли я вперше переступила поріг цієї книгарні, я вже знала, в чий дім я йду. Знала, що він особливий, але не думала, що за три дні я залишу там своє серце і знайду так багато своїх людей. Мабуть, це найособливіше місце, в якому я взагалі коли-небудь була. І навіть попри те, що сама Вінниця – це вже місто, куди варто їхати, й мені справді захотілося там лишитися, можна було б приїхати лише аби познайомитися з цим місцем і його людьми. Це книгарня-меморіал пам'яті Колі Рачка. Вона має назву "Герої", бо Коля, замість того, аби втілювати свої мрії і бажання, про які можна почитати в альбомі спогадів про нього, пішов захищати нас з вами й за нас з вами загинув. Але його родина вирішила створити острівець з того, у що він вірив, що любив і про що мріяв. Так з'явилася ця книгарня, і вона не схожа абсолютно ні на що інше. Тут своя атмосфера, свої люди й свої цінності. Хоча скоріше навпаки – цінності це те, що найбільше характеризує це місце. Мені справді дуже шкода, що я не знала Колю раніше, хоча в нас так багато спільних знайомих і того, що важливо. Ще в перший день, прочитавши про його мрії, я зрозуміла, що вони просто ті самі, що й у мене – буквально чи не кожен пункт. Спочатку це було дивно, але після усіх цих розмов і спогадів про Колю, які були далі, – вже нічого дивним не здавалося, і відчуття, що ми мали б бути хорошими друзями, тільки посилилось. І це може звучати дивно, – але за ці дні ми справді стали ними. Його родина, люди, які приходять в це місце, пам'ять, яка літає в повітрі – усе це робить Колю постійно присутнім. Мені б хотілося, аби ми шанували і пам'ятали наших захисників саме так – тепло, іноді сумно і з біллю, але тримаючи близько до серця і продовжуючи далі, навіть створюючи те, що їм важливо і що вони любили. Бо усі ці мрії, які були у Колі, були й в мене. І я свої можу втілити, тому що він мені дав цю можливість. Чи усвідомлюємо ми це настільки, наскільки мали б? На жаль, ні. Чи можемо? Це місце показало мені, що можемо. Це місце відчувається як дім. І його прекрасну Антоніну, усіх його людей і самого Колю хочеться наче тримати в обіймах вічність. Отже, коли будете у Вінниці, заходіть купити книжки у @heroesbookstore

Поміж світлом і темрявою

Одесо. Підписала оце вам книжок в @starylev.yevropeiska Мені подобається як розсипалися яблука тут #ольгавойтенко #тімполініфрансуа #усвітлісвітляків

Просто хочу подякувати кожному, хто взяв до рук... не зброю, бо це не зброя. Це щит. Дякую вам - ви найкращі люди найкращої країни, без перебільшення. Шана і пам'ять усім, хто на щиті. Мусимо жити так, аби бути цього достойні, хоча це неможливо. Ціна кожної грудочки землі, кожної іскри світла, кожного подиху - дуже дорога. Тому, вважаймо те, що в нас є, а не те, чого в нас немає. Бо в нас насправді є так багато.

22 грудня 2014 року, коли не було світла по багато годин і це ще не було мейнстрімом, до мене прийшла ідея цієї історії. За цей час вона трохи розрослася ) Вдячна безмежно усім моїм чудовим читачам, бо ви справді те, що підтримувало мене роками. Люблю вас. Світіть! Дякую @natalkamaletycz без якої нічого цього б не було. Команді @stary_lev @ana_godis за цей чудовий арт і бачення героїв Моїм друзям і рідним, які були зі мною поряд весь цей час і вірили в мене. І Котофєю за багаторічне співавторство, підтримку і тепло. Захисникам, завдяки яким усі ці роки ми все ще є і можемо оце все. Майданівцям і за те світло, і за ту потужну любов та мільйони світляків разом. І ще сьогодні день енергетика, отже вітання і вдячність усім, хто повертає світло! Ви неймовірні! #усвітлісвітляків #ольгавойтенко #сучукрліт #підлітковалітература

«Тім, Полін і Франсуа» Ольга Войтенко @stary_lev сучасна українська література 📖 Книжка про Київ. Весну та війну. Все розпочинається з Полін — вона втекла з Парижа у Київ аби знайти себе. І… випадково знаходить «дім» у випадкового незнайомця. А потім історія переплітається з долями інших героїв. Всі вони різного віку, їм 37, 22, 17 та 44. ✍🏻 Мені хочеться сказати, що кожна сторінка тут про відчуття. Знайомого, легкого, болісного та реального. Особливо подобається стилістика письменниці, так, історія — уривки, переплетіння долі, емоції, часом недомовлені, проте саме це якнайкраще допомагає відчути й прожити історію. Це та книжка де не потрібно вгадувати події, адже вона — уривок з життя зовсім різних людей, які не могли б ніяк зустрітися одне з одним, якби не доля. Простий та водночас сильний твір. Про вибір, кохання, взаєморозуміння, війну й повітряну тривогу. Кожна сторінка нагадує наскільки просто інколи буває побачити лише одну грань людини, але не помічати інших. Історія в місті під обстрілами. З його звичними вулицями, неймовірними людьми, хвилюваннями, коханням, пошуком себе та сподіваннями. Я читала «Незручні відчайдушні виродки» — вона безперечно інша, але щиро рекомендую прочитати, якщо ви хоч раз почували себе самотнім, бо «не такі, як треба». А «Тім, Полін і Франсуа» — книжка для спогадів, розуміння, що ми всі змінюємось, важливо лише вчасно зрозуміти це та знайти «своїх» людей. Їх завжди відчуваєш. 💭 це повноцінний твір, але мені дуже цікаво чи любите ви новели або оповідання?

Принагідно нагадую, що усю трилогію "У світлі світляків" можна послухати на @megogo_ua у виконанні чудової @lina.ekk @stary_lev #усвітлісвітляків #видавництвостароголева #щопочитатипідліткам #сучукрліт

У нас в команді є @_pla_pla.pla_ - вона відповідальна за магію. Це вона зробила так, що крізь нашу книжку "Тім, Полін і Франсуа" проростає дерево, яке створила @natt.nosova Мені пощастило працювати з геніями і часто не вірити своїм очам, коли вони створюють щось отаке, про яке ніхто не просив, бо нікому і на дімку не могло спасти, що в книжці може щось рости. Отже це книжка, в якій росте дерево - як і герої в цій книжці. Як і читачі, сподіваюсь, ростимуть, читаючи. Дякую магічній команді @_pla_pla.pla_ @natt.nosova Оксана Йориш @natalkamaletycz @stary_lev #тімполініфрансуа #сучукрліт #сучаснаукраїнськалітература

@stary_lev і @abuk.ua зробили знижку 20% на електронні та аудіокнижки і серед них "Незручні.Відчайдушні.Виродки" , отже якщо раптом ви чекали на знак, то це він. Читає прекрасний @andrijliubich через якого я переслуховувала деякі уривки по 10 разів, так це було красиво і чуттєво. А він так мучився, поки начитував, що майже кидався книжкою (або не майже, він не пішов аж так далеко в описі своєї роботи над книжкою). Ну бо читати монологи за десяток різних персонажів, це той ще виклик. Але результат 💔 На обкладинці одна з моїх улюблених ілюстрацій @andrishak_art якої ви ще не бачили, бо у книжці вона не кольорова. #незручнівідчайдушнівиродки #сучукрліт #підлітковалітература #українськийавтор #лгбтукраїна #лгбтлітература #ольгавойтенко

You do you Вже кілька днів я читаю дописи чоловіків, яких максимально поважаю і люблю, тих, які встали на захист країни і заплатили за це роками життя, здоров'ям, й отим всім звичним, яке вони мали до. І тепер, вони встали ще й на захист можливості любити не лише людину своєї статі, а й себе самого в цьому. Не гучно, не пафосно, вони просто спокійно сказали, що гомофобія, це не ок. Я думала, що не можна пишатись більше, але можна. Мабуть коли ти захисник, то це така прошивка, це не просто коли ти на війні, це завжди. Це про цінності. Ми чекали цього роками, поки хтось скаже, що можна не лише вмерти за цю країну, але й любити. Бути собою. Як є. Бути вільним в ній, коли вона бореться за свободу. Герой в оцій книжці, з кричущою назвою, каже монолог, який багато хто цитує. Але цікаво, що я писала його не як представниця ЛГБТ спільноти, бо я не представниця (просто я теж закохувалась і це ніколи це не було моїм свідомим вибором, отже я розумію як це і мене дивує, як можна не розуміти), але я писала його з себе. І він не про кохання, він про ставлення і чи вартий ти любові як є. Бо я так само все життя не відчуваю, що можу бути собою - сильно дивна, сильно не така, занадто чутлива, занадто одне, друге. В цьому усьому я так сильно втратила почуття вартості себе, що досі не можу себе між усіх цих недо відшукати і не вірю взагалі, що мене можна любити. От з цього і народжуються дуже сильні конекти розуміння з багатьма іншими людьми, які теж все життя не мають права бути собою. Бо це все про право на прийняття. Дякую, панове військові і ветерани, за це право і що ви захищаєте і його. Це має значення не лише для представників ЛГБТ, а для кожного, хто хоче жити в вільній країні, хто не хоче аби озиралися на протези і їх не доводилося ховати, хоча ними треба пишатися, бо це мапа того, що зробили і пройшли ті, хто їх носить. Це про можливість бути красивими ззовні і зсередини, які б ти не мав особливості чи травми, чи вподобання. Це одразу про багато речей. Це про бути будь яким і знати, що тебе можна любити і ти вартий цього. Просто бо ти є. Коли я писала цю книжку я сподівалась, що колись вона стане не актуальною. Ми рухаємось в тому напрямку і це 🤍