Ти не втратила себе.
Ти просто живеш не своє життя. Ігноруєш свою природу.
Я це помічаю в жінках, які все роблять правильно і все одно прокидаються втомленими.
Тих, які нікого не підводять. Які знають, як треба. І які давно перестали питати себе, а як хочеться мені.
Це не про те, що з тобою щось не так.
Це про форму, в яку ти колись увійшла — і забула, що вона не твоя.
20.04 о 20:00 за Києвом я @julia.hurinenko проведу прямий ефір.
Він називається «Жіноча сила»
На ефірі я поділюся результатом свого дослідження, бо я вже не можу мовчати!
Ми поговоримо про:
— несучі конструкції в тобі, які тримає вже не природа, а звичка
— про твій цикл як інтелект, вбудований у тіло, а не як незручність
— чотири стихії в тобі. І ту, яка давно мовчить
— живу силу. Ту, яку будь-яка система пригнічує першою
— різницю між «говорити про себе» і «говорити з себе»
Без «стань кращою версією себе».
Це ефір для жінок, які вже багато про себе знають — і все одно відчувають, що чогось не вистачає.
Для тих, хто втомився від «правильно».
Для тих, хто готовий не стати іншою, а повернутись до тієї, яка вже є і чекає коли їй дозволять вийти в світ.
75 хвилин.
Онлайн.
День мертвих у Мексиці.
Я була не на фестивалі, як зазвичай приїжджають туристи. Ми поселилися біля міста Морелія й уночі відвідали три кладовища які були поблизу Морелії, спостерігаючи, як мешканці проводять цей день.
І що я можу сказати
тринадцять годин — з 19:00 до 8:30 ранку
Мексиканці в дуже глибокому зв’язку зі своїми предками та своєю культурою.
У цей день вони створюють алтарі — ofrendas, прикрашені квітами cempasúchil (жовтими бархатцями, що символізують сонце і життя) наші чорнобривці, свічками, фотографіями померлих, улюбленими стравами й напоями родичів, які відійшли. Вони вірять, що цього дня душі предків повертаються на землю, щоб відвідати свої родини, тому їм готують частування, кладуть солодощі й навіть сигарети чи текілу — усе, що вони любили за життя. Смерть тут не є чимось страшним — це лише інший бік існування.
Але є цікаві роздуми щодо самого Дня мертвих. Мексиканці дуже релігійні люди і в їх культурі прийняті тільки позитивні емоції.
Я зрозуміла, що в них є повне заперечення смерті і всіх «негативних» емоцій, які з нею пов’язані. Вони ніколи не відпускають своїх рідних — щороку повертаються до того, щоб із ними говорити.
Вони зовсім не скорблять. Коли людина помирає, вони святкують її життя, заперечуючи біль і втрату. Ми навіть уточнювали: чи проживають вони горе, смуток, чи плачуть за тими, хто пішов? Нам відповіли, що такі емоції не прийняті.
І ось такі цікаві спостереження — тема внутрішньої смерті у них цілком табуйована. Вони залишаються тісно пов’язаними з предками, з батьками, не відокремлені від них. Щороку вони повертаються, щоб знову й знову говорити з ними, вірячи, що ті приходять. І з одного боку — це дуже сильний зв’язок із родом, а з іншого — це неможливість прийняти смерть як частину життя.
Люди не люблять тих, хто руйнує ілюзії стабільності. Той, хто пророкує катастрофу, не викликає вдячності, навіть якщо потім вона дійсно відбувається. Його будуть висміювати, уникати і відкидати. Проблема не в тому, що він не правий, а в тому, що він загрожує ментальному комфорту. Люди віддають перевагу втішній брехні над незручною правдою. І якщо ви — носій правди, яка вимагає змін, то ви стаєте соціальною загрозою, навіть якщо ви нікого не чіпаєте безпосередньо.
Ось парадокс: той, хто попереджає про лихо — буде покараний, а той, хто його спровокував — прощений, якщо він здається впевненим і доброзичливим. Моральна інтуїція натовпу глибоко дефектна. Вона більше дбає про форму, ніж про суть.
Талеб «Чорний лебідь»
Маленьке нагадування 💌
Іноді буває так:
нас не влаштовує наше життя — стосунки, робота, місто, люди поруч.
Ми ніби все це терпимо роками,
але важливо пам’ятати:
якщо ми не змінюємо — ми обираємо.
Кожного дня, знову і знову,
ми робимо цей вибір — залишатися там, де є.
І завжди є причина, чому ми це робимо.
Запитай себе:
👉 Чому я обираю те, що обираю?
👉 Що мені це дає?
Може, там є страх щось змінити.
А може — прихована вигода, яку я не хочу відпускати.
І коли чесно відповіси собі,
подивися на це з боку й спитай:
чи справді це настільки важливо,
щоб жертвувати тим життям, яке я насправді хочу жити?
Підписуйся ➡️ @julia.hurinenko
Що означає бути собою?
Ми часто ставимо собі це запитання, не до кінця розуміючи, яке це відчуття.
Але кожна з нас добре знає, що таке — не бути собою.
Не бути собою — це коли:
– робиш те, чого насправді не хочеш;
– замовкаєш, бо боїшся проявитись;
– фруструєшся від того, що живеш не своє життя;
– намагаєшся заслужити любов, бо здається, що просто так тебе не полюблять;
– працюєш на нелюбимій роботі;
– спілкуєшся з людьми, поруч із якими стає порожньо.
Усе це — прояв того, що ти віддалилася від себе.
Причина часто такі:
страх залишитися самій,
помилкове переконання, що любов треба заслужити,
внутрішній критик, який не приймає частини тебе.
Але життя по-справжньому починається тоді,
коли ти дозволяєш собі бути собою.
✨ Якщо ти теж хочеш звільнитися від чужих сценаріїв і відчути себе справжньою — підписуйся.
У моєму блозі буде багато про те, як почати жити своє життя і бути собою — без страху, без масок, по-справжньому. 💫
@julia.hurinenko
Людина живе, коли взаємодіє зі світом. Коли є контакт — є відчуття, є емоції. Чим яскравіші ці переживання, тим глибше вона живе.
Мозку неважливо, яка це взаємодія — реальна, вигадана, травматична. Йому важливо, щоб було життя. Саме тому ми так часто повертаємось у минуле, особливо — до болю. Бо там була максимальна інтенсивність буття.
Ми — біологічні створіння, запрограмовані жити на повну. Відчувати. Битися об життя. І навіть ламатись — аби активувати механізми відновлення.
Це і є суть: жити — значить вступати у повний контакт із життям. Без фільтрів. Без броні. Без паузи.
