Нью-Йорк завжди трохи схожий на шум у голові. Він кричить, сигналить, дихає гарячим асфальтом.
Жінка в червоному стоїть біля вантажівки.
Відхиляється назад,
наче перевіряє,
чи впаде.
Ця жінка — я.
І в якийсь момент розумієш просту річ: міста не належать нам. Люди — теж.
Ми просто залишаємо в них сліди. Як тіні на тротуарі.
Це прекрасне прощання з містом
і людьми, до яких я ще повернусь.
Бо де б ти не був,
частина тебе завжди ходить
тими ж самими вулицями.
