Andrii Dotsenko

61 Венеційська бієнале! Усі знали тільки-но опубліковані новини швидше, ніж я встигав їх озвучити в особистих розмовах. І для мене й усієї комунікаційної команди інституції дійсно було викликом опрацювати ті тональності, які поширювалися феноменально швидко далеко за звивисті канали Венеції. Іноземні медіа постійно зверталися із запитом на коментар артцентру щодо присутності країни-агресора на Бієнале. І щоразу наша відповідь звучала одинаково — говорімо про Україну! Щиро радію за проєкти Національного павільйону, «Відлуння» Дарʼї Кольцової, перформансу Юрія Грузінова, активну присутність відеоарту Яреми Малащука та Романа Хімея в українських та іноземних проєктах. І маю величезну вдячність команді PinchukArtCentre та глибоку любов до проєкту «Тиха тривка радість». Щоразу спілкуючись із відвідувачами закритих press preview днів, а йдеться про представників медіа, світової артсцени, ми отримували незліченну кількість слів подяки та щирого захоплення. Президентка Palais de Tokyo в Парижі біля роботи Жанни Кадирової «Біженці» вигукнула: «Incroyable!»; The New York Times вніс виставку «Тиха тривка радість» в перелік із 6-ти must-see проєкти на Бієнале. Більше 100! згадок у медіа, понад тисяча топових представників медіа та світової артсцени упродовж днів press preview. І можна розповідати до нескінченності. Але! Звісно, назавжди в памʼяті залишаються люди, розмови, аперолі, нічні посиденьки з митцями, жовте світло венеційських вулиць; зелені ставні вікон, котрі відкривав щоранку, зустрічаючи сонце; ранкова поліграфія і нічні лейаути на мейл-розсилки. І поділюся секретом, кажуть, апероль придбав ексклюзивне партнерство з Бієнале: навіть місяць був помаранчево-аперольного кольору!

Це було стрімке знайомство з Лондоном, знайомство з тих, яке потім прокручуєш в голові знову і знову з думкою, а чи все ж трапиться наступне. Цьогоріч @pinchukartcentre має 20 років своєї діяльності як міжнародної артінституції в Україні та презентує вже 10 проєкт — нині «Still Joy» (Тиха тривка радість) на Венеційській бієнале. Тож, усе почалося із пресбранчу для представників світових медіа у The Royal Society of Arts. А далі — чотири поверхи Tate Museum із Сашею Погребняк @iwinku за годину; Біг-Бен і Трафальгарська площа, Сент-Джеймський парк і врешті Букінгемський палац. Так і не побачив Тауер і не зʼїв fish&chips. Тому досі забагато культурних досвідів пропущено, аби сказати, що я був у Лондоні. Кажу «до скорої зустрічі!» та вже планую наступний візит. *перша світлина — робота Нікіти Кадана, котра буде представлена в межах групового проєкту «Still Joy» на Венеційсьцій бієнале в Palazzo Contarini Polignac, з 9.06 — 01.08.

Щоразу перед поїздкою до нових місць обіцяю собі більше фільмувати. Та щораз після, переглядаючи галерею знімків, ловлю себе на думці, що найбільш радий памʼятати емоції у моменті. У такий спосіб пояснюючи (читайте — заспокоюючи), чому ж маю всього кілька прогортувань в галереї, по пʼять знімків в ряд. Проте ділюся деякими з них! Шотландія вразила! За короткий проміжок часу я встиг не лише відвідати музеї та замки, серед них Единбурзький та Холіруд must-visit, а й піднятися на гору, в минулому вулкан, а зараз — найвища точка Единбургу з назвою Трон Артура. Далі, відразу ж після незапланованого хайкінгу, зібрався в модний бар. Маю сказати, в Единбурзі бари дуже сумнівні, як й гумор шотландців, до речі. Загалом відчуття, ніби потрапив в Хоґвортс (не дарма Джоан Роулінг писала деякі частини «Гаррі Поттера» в Единбурзі, а прізвища багатьох героїв Поттеріани взяті з місцевих кладовищ) або ж задзеркальний світ країни Див, де Аліса бігає за білим кроликом. Проте замість кроликів тут радше білки, їх точно бачив. Кажуть, великі кролі теж бігають в Королівському ботанічному саду Единбурга. Ще неодмінно повернуся, аби поміряти кілт і побачити чудовисько на озері Лох-Несс!

Нещодавно відбулася презентація фільму «Весна-Літо» від @skvot.io , над яким мені пощастило працювати як член редакторської команди спільно з Настею Тимусь @nastya.tumys , Ромою Тимофєєвим @mr.romantimo . Памʼятаю, як понад рік тому мені зателефонувала дорога Тоня Ноябрьова @tonianoyabrova із унікальною пропозицією попрацювати над фільмом про історію української моди — відтоді почалася тривала робота над стрічкою. Інтервʼю, дослідження архівів, сотні перечитаних статей. Перший знімальний день для мене відбувся в шоурумі Лілії Літковської @litkovska_official . Тоді усі, зокрема й дизайнерка, були вражені масштабом техніки. Як жартує Тоня: «Невеликий проєкт із моїм залученням став повноцінним документальним фільмом». Дякую за постійну підтримку та звʼязок продюсерці Ксенії Шубеляк @kkkkkkkkkkkkkkkseniia . Радий бути частиною фільму, а найбільше — мати досвід роботи з такими талановитими людьми. Дякую усім! Особлива подяка @inna_chut та @gajdut .

Великою радістю було працювати над створенням події для @omelia_atelier в межах @ukrainianfashionweek_official з @omelia_kostiantyn та @vyemelyanova . Винятковий перформанс, будівля стилю київського модерну, розкішна аудиторія та висока любов до найрізноманітніших форм мистецтва. Дякую усім, що створили цей настрій разом з нами. Діліться своїми враженнями під дописом! Геніальні світлини @artem.plutalov .

Навіть у Барселоні ми потрапили на премʼєрний показ «Ти — космос» Павла Острікова @pavlo_ostrikov . Заходиш до зали, а звідти лунає «Намалюй мені ніч», «Конвалії» та інші шедеври української естради.

У дитинстві я був запеклим шанувальником давньої історії Єгипту, й донині, часом перед сном, переглядаю серії археологічних розкопів по обидва боки Нілу. Єгипет для мене трапився далеко не вперше, але вперше спала моя романтична пелена, де (читайте з іронією) давність історії та великої цивілізації турують для єгиптян шлях у нові Поля Іару (очерету) — у давньоєгипетській культурі поняття раю, ідеального потойбічного світу. А ні. І тут розпочинається найцікавіше; як виявилося, й не дарма я взяв з собою у подорож книгу «З країн рижу та опію» Софії Яблонської. «Я згадую, як два роки тому, перед моїм виїздом у подорож довкола світу, я наївно й романтично уявляла собі приємність подорожувати, та сьогодні на цей спомин тільки вибачливо всміхаюся. Скільки ілюзій! Тепер я вже знаю, що значить подорожувати по диких закутках Азії», — пише Софія Яблонська у своїй «З країн рижу та опію», якраз цю частину читав тоді, коли вражений побаченим повернувся з Гізи та Каїру. Нам вдалося походити справжніми вулицями міст Каїру та Гізи, де від величі давньої цивілізації лишилися лише пластмасові і (вже дорожчі) камʼяні скульптурки різних богів, пірамід і іншого мотлоху. Шлях від пірамід до невеликого туристичного мінівену пролягла вулицею, де стояв смород верблюдячого посліду, пересмаженого арахісу, пилу, дизелю і трошки єгипетських парфумів, потім я дізнався, що то було чути парфум «1000 і 1 ніч». Хіба ще маю зазначити, що під мостом, паралельно до вулиці, якою ми йшли, була кебабна, де активно готували шаурму, здається, я правда жалкую, що її не скуштував. І далебі тішуся, що мої очікування не співпали з реальністю, бо реальність, на відміну від своєї протилежності, — жива. Дивно уявляти майже 30-мільйонне місто, Каїр, оазою серед пустелі. Але що у тій пустелі дійсно є, то це велична сила, яку не відчути не можливо. За щастя, що єгиптяни прагнуть і, правду кажучи, проходять дуже складний шлях, де наслідки революції 15-річної давнини досі лунають в країні. Далі повернуся за тим, аби зайти всередину піраміди Хеопса і зробити шлях Нілом на круїзною лайнері, читаючи «Смерть на Нілі». І звісно ж, спробувати ту шаурму під мостом в Гізі.

Раніше думав, що театр — це форма ескапізму, здається, ніби помилявся; зараз відвідини відчуваються як спосіб допрожити ті емоції, які блокуються реаліями. Театральною вийшла ця осінь! 1 — 2 «Flambé» @kolyadenkolena в Жовтневому палаці; 3 — 4 «Украдене щастя» Дмитра Богомазова в Театрі Франка @frankotheatre ; 5 — 6 «Поліандрія» @petr.san_d в Театрі Франка; 7 — 9 «Казки Гофмана» Івана Уривського в Театрі Франка. Також була опера «Русалчин Великдень» @ivan_uryvskyi в Театрі Оперети @operetta_ukraine ;

Зазвичай я не роблю ситуативних дописів, але нині виняток. Я завжди мав особливий сентимент до народної культури та українського села (насправді у дуже романтизованому баченні, бо реальність здебільшого не відповідає «Шевченковому» селу). Та й загалом я навряд чи когось здивую Пирогово. Попри те, сьогодні, ходячи «регіонами України» в @pyrohiv.museum , я постійно вражався. Вражався естетикою, поєднаннями кольорів та фактур. Ще у дитинстві, під час літніх канікул у бабусі, я щоразу дивився на образи (ікони) в рушниках, вишиті картини та гаптовані фіранки, побілені високі балки. Через веранду заходив в комору, а далі — сіни. Більше ніж сторічна хата (у ній досі живуть бабуся та дідусь) має дві углові холодні хати (кімнати), першу хату, світлицю — найбільшу кімнату з великими вікнами. Стіни білі, візерункові деревʼні двері, червоно-чорні вишиті рушники, вишиті наподушники, коричневі та блакитні меблі. Це така естетика, така довершеність. Якщо не були або були давно — плануйте зараз відвідини Пирогово, поки золото-багряна осінь. Дякую @kvitkakvitkakvitkakvitkakvitka за «Ой у полі» й фільм «Весільний спадок»!

Уявляв момент знайомства з Парижем безліч разів — відтоді, коли вперше загорівся думкою про подорож туди після перегляду «Амелі» Жана-Пʼєра Жене. Перед поїздкою взяв безліч рекомендацій, перегорнув свої «Свято, що завжди з тобою» Ернеста Гемінґвея, «Паризькі години» Алекса Джорджа. Зрештою, вже на місці, будував геть інші маршрути, котрі перевершили очікування та будь-які уявлення себе в такому омріяному місті. Кажу «до зустрічі», бо скоро однозначно побачимося!

Золотоверхість Києва завжди була для мене епосним образом, де верхівки церков своєю геометрією поринають у блакитний безкрай. На гала-вечорі @ruslanbaginskiy_hats з нагоди 10-річчя бренду напівказковий образ став реальністю, де хрести Лаври разом із київським небокраєм запалали золотом. Промова Івана Малковича @ivanmalkovych особливо вразила: дійсно, головні убори й аксесуари Ruslan Baginskiy вже давно стали культурним маніфестом. Дякую, командо, за такий вечір! Лишаю тут кілька відео та фото як згадку, листівку, яку хочеться розглядати знову і знову.

Червень відчувається як велике полотно з фарб у техніці дріпінгу. Винахідницею саме цієї техніки вважається українсько-американська художниця Джанет Собель. І ця дрібна фарба про різні стани: радощі і переживання, заливний сміх і гіркий плач. Це однозначно дуже контрастне полотно — останнім часом з друзями говоримо, що ці кольори немов викручені на максимум у налаштуваннях контрасту. А так, існує життя або в білому, або в чорному, тобто без інших, навіть сірих відтінків. 1. На святкуванні 21-річчя любої @partycouturee з дорогою @kkhelii ; 2 — 3. Відкриття виставки «Янніс Кунеліс, «Без назви», 1997/2025» від @ribbon.international . На третьому відео з @elenkutsan говоримо про політику колонізації, та як вона існує під іншими масками; 4. Готуємося з командою @spilne.art до групової виставки «Тихо всередині», що відбудеться вже 28 червня; 5. Приходжу зранку у студію галереї і бачу на стіні замість натюрморту з квітами цього собаку. Напевне @romamykhailov хотів сказати: «Привіт, собаки» (це жарт-послання любові до роботи та Роми); 7. Виставка в @mistrika.gallery , присвячена творчості Миколи Кривенка, представника «Живописного заповідника»; 8. Пухнаста сумка @kachorovska_atelier віднині my partner in crime на коктейльних вечірках та вечірніх посиденьках з друзями; 9 — 10. Премʼєрний показ вистави «Гетта Ґаблер» від @petr.san_d в @theatre_on_podil зі сценографією від чарівної @asteinart . Олю, я хочу вилізти на того коня!! 11 — 12. Вистава в @maly_teatr «Довірливі розмови». Дякую @vintagekyivguide за ці відвідини, вистава у самому серденьку, щира ностальгія за емоцією перебування з тими героями.