До нас знову прийшла осінь, холодно, сиро, грязіща... ніде і ніколи я не бачив такої землі, вона вогка, щильна, як пластилін з цементом. Дубова, вона намагається тебе сковати, затримати, зробити все щоб ти залишився з нею, ну як мінімум вона з тобою всюди. На берцях, на руках, у швах форми, на зброї, у думках. Ця земля, наче живий організм, який харчується нашою втомою.
Над головою знову розривається небо. Чуєш цей характерний гуркіт «мопеда» , від якого стискаються зуби. Десь там, у холодній височині, збивають черговий «шахед», а ти стоїш тут, по кісточки в цьому «цементі», і навіть не піднімаєш очей. Вибухи стали просто фоновим шумом, частиною погоди, як грім, на який вже ніхто не зважає. Ми з
@xderevolazx надягаемо пнб і йдемо шукати в повній темряві куди вони впали, не знайшли...
Втома стала нашою другою шкірою. Вона не в м'язах, вона десь глибоко в кістках, там, де раніше жила радість. Я дивлюсь відео з тилу та світові новини, і я відчуваю легке, майже дитяче здивування. Ніби дивлюсь кіно про іншу планету. Я не засуджую, ні. Я просто... більше не впізнаю той світ.
Довоєнне життя стирається. Воно стає схожим на старий, вицвілий знімок, який заляпало цією ж грязіщею. Ти намагаєшся згадати запах чистої постелі чи звук дитячого сміху в коридорі квартири, але пам'ять видає лише уривки. Обличчя дітей, батьків і дружини, це єдиний якір, що тримає, щоб не піти на дно в цьому в'язкому «пластиліні». Я за ними не просто сумую, я цим дихаю, коли повітря стає надто мало. Оці кружечкі у вотсапі, оці спогади про мандри і подорожжі, про мукі вибору куди поїхати в наступний раз Намібію чи Уганду? Сьогодні я давав поради
@alishamisha куди піти в Лос-Анджелесе, і мене поглинули хвилі спогад...
Ми забуваємо, якими були до того, як навчилися розрізняти калібри за звуком виходу. Війна забирає пам’ять про мир, замінюючи її інстинктами. І тільки в такі моменти, як зараз, коли стоїш десь посеред вогкої порожнечі безим'яної посадки, розумієш: ми тут, щоб ця багнюка не поглинула тих, хто залишився там, у наших спогадах і за нашими спинами Щоб вони ніколи не дізналися, яка на дотик ця земля - як пластилін з цементом...
